Як і чому я стала вчителем.

Все найпрекрасніше починається з любові. Так як вранішнє сором’язливе сонечко зашарівшись обціловує Землю своїми промінчиками, а вона розквітає, міниться, виблискує,зачаровує, так і дитяча душа під ніжним поглядом і лагідним словом починає зростати, мужніти, наповнюватися любов’ю.

Любов дарує життя, натхнення, мрію та мудрість. Я щаслива, бо моє життя напоєне любов’ю. Все почалося з любові до мами, батька, землі, природи, вчительки, книги…

Мені здається, я зажди знала, що стану вчителем. Пригадую одну погожу осінню днину, коли ще було зовсім тепло. В нашому ошатному саду, де земля вже була частково встелена осіннім золотом та духмяними яблуками, стояв довжелезний дерев’яний стіл. На ньому красувалася нехитра гостина, бо зазвичай такі «вечорниці» збиралися спонтанно.

За столом сиділа більша частина вчителів нашої сільської  школи. Я на той час ще не ходила до школи, але дуже часто там бувала з мамою чи татом. Серед вчителів були і мої хрещені батьки Ольга Юстимівна та Василь Прокопович Демченки, і моя рідна тітка, мамина сестра,  Ганна Гаврилівна Кушнір, і батьків брат Паламарчук Андрій Миколайович з дружиною Тамарою Яремівною.  Після веселих розмов про шкільне життя в надвечір’я  линула українська пісня. Батько розтягував міхи свого баяна по-особливому ніжно і натхненно. Разом з вечірнім туманом, в долині над річкою, стелилася вишитим рушником  зворушлива пісня. Часом той рушник клубочився, вимальовуючи образ дівчини з пісні, яка тужила за коханим, що «поїхав далеко-далеко», то десь із-за верболозів  вчувався зойк плакучої гітари… Потім все змішувалось, звуки ставали все віддаленішими й віддаленішими, я розмотувала сонну павутину, що огортала мене м’якими  і пухнастими хмаринками сну.

Таких вечорових буднів було багато. І вже тоді я добре знала, що  коли  виросту, то теж буду вчителем. Буду сидіти за столом в саду, розказувати кумедні випадки на уроках, милуватися як мерехтять зорі й співати в матіоловому  надвечір’ї  українські пісні…

Яскравим легкокрилим метеликом промайнуло дитинство, захмарилося моє тринадцятиріччя – відійшов у вічність батько, потім бабуся…

Мені майже п'ятнадцять, я вступила до гуманітарного ліцею на базі ОДУ ім. І.І. Мечникова – хочу стати вчителем української мови та літератури, як мама.

Моя уява вже несміливо малювала картини майбутнього, де я входжу в клас, бачу  дитячі очі повні цікавості й … скептицизму. Але я знаю, що на наступному уроці скептиків уже не буде. Я добре навчатимусь і багато знатиму, щоб на уроках не попасти впросак. Все це були поки що мрії. Я розуміла, щоб стати гарним вчителем, потрібно не лише знати свій предмет, треба вміти відчувати дитячу душу, адже дитяча душа – це найтонша матерія, яка потребує особливого підходу. Пам’ятаю всіх вчителів, що були в моєму житті. Я  їм безмежно вдячна, бо їхня повсякденна праця на уроках, їхнє добре слово під час перерви, заспокійлива  посмішка на екзамені, коли в тебе тремтять коліна і не слухаються вуста, всі ці «дрібнички» наповнили мою душу теплом і людяністю. Вони навчали нас не лише за допомогою книг, а й власним прикладом. Саме  завдяки їм, моїм учителям, я завжди пам’ятаю, що вчитель все своє життя повинен навчатись і бути безмежно закоханим у свою роботу, дітей і життя!

Я щаслива відкривати перед своїми учнями неозорі горизонти знань, радіти й сумувати з ними, хвилюватись і захоплюватись, дивуватись і дізнаватись про щось нове… У мене найпрекрасніша професія на світі – Вчитель, а все найпрекрасніше починається з любові!!!